ПРОТЕСТАНТИ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ У 20 – 30-ті рр. ХХ ст.: ПОЛІТИКО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Анотація

У статті порушено проблему загального політико-історичного аналізу протестантського руху в розрізі партійно-державної політики радянської України у 20–30-ті рр. ХХ ст. Вивчення державно- церковних відносин поліконфесійного українського суспільства загалом та окремо протестантських течій актуалізує нове наукове осмислення державної релігійної політики на різних етапах розвитку історичного минулого й сьогодення. Баптисти, євангельські християни, адвентисти сьомого дня та християни євангельської віри (п’ятдесятники) досліджуються у поєднанні принципів об’єктивності, світоглядного плюралізму, комплексності, методологічних засад математичної статистики, компаративістики та проблемно-хронологічного методу. Студіювання побудовано на використанні архівних матеріалів двох центральних та чотирьох обласних архівів України. У результаті дослідження визначено два періоди у розвитку протестантського руху. Перший (1920‒1928 рр.) відзначений зовнішньою лояльністю та приховано спрямованою дискредитацію, розколом протестантських організацій, проте у той же час розширенням їхньої діяльності, розбудовою власних інституцій. Найбільшою активністю та територіальною мобільністю відзначено християн євангельської віри. Другий (1929–1939 рр.) етап позначений відкритою антипротестантською політикою, утисками та руйнацією українських інституцій протестантів. Значна частина протестантських громад чисельно зменшилася, але продовжувала діяти без реєстрації, напівлегально до кінця 30-х рр.